Продовжуємо наповнювати нашу рубрику "Архітектурні пам'ятки району", тим самим популяризуємо архітектурні пам’ятки сільського будівництва Галичини кінець ХІХ століття початку ХХ століття на які багатий наш регіон. Село Муроване Белзької міської ради Червоноградського району Львівської області - Церква Воздвиження Чесного Хреста, 1875р. (щойно виявлена дерев’яна пам’ятка архітектури).
Село Муроване розташоване в Надбужанській котловині, на північ від долини річки Солокії, притоки Західного Бугу, 22 км від м. Сокаля та 73 км від обласного центру. Село розташувалось на пагорбах, над заболоченими долинами приток Солокії, на південь від Чорного шляху, що місцеві люди називали Сокальською дорогою. На півночі та північному заході знаходиться поле, що називалось «Дайнегове дерно». На схід від села знаходяться – Лиса гора та Гайчина (Дубняки). Тут, ще на початку ХІХ століття був дубовий ліс, що тягнувся до Борятина та Себечева. На південному сході знаходиться дерево Панна, з цілющою водою. На півдні біля залізничної колії знаходиться Безуївська могила – це старовинний курган, на якому за австрійських часів був встановлений тріангуляційний знак. За колією до Солокії і аж до межі з Жужелем – сінокоси та пасовища – Дичина. На південний захід знаходяться луки Романівка. На захід – місцевість Безеїв, де до 1946 року було село. В північній частині села, де був панський маєток, знаходяться два ставки – Вікнина. Місцева святиня - дерев’яний храм Воздвиження Чесного Хреста знаходиться у північній частині села Муроване при дорозі серед сільської забудови на підвищенні лівого берега потоку і є домінуючою спорудою цієї території.
За типологією церква Воздвиження Чесного Хреста – сакральна споруда, орієнтована по осі захід-схід та була збудована у 1875 році на місці давнішої дерев’яної церкви з 1775 року. Церква має традиційну для храмів регіону Надбужжя кінця ХІХ – початку ХХ ст. планувально-просторову структуру – споруда тризрубна, триверха, вівтар гранчастої форми, має з півночі і з південної сторони ризниці, будівля оточена піддашшям, над входом у бабинець – двосхилий дах на масивних опорах, облицьованих керамічною плиткою.
До храму ведуть широкі тристоронні монолітні бетонні сходи. Бічний вхід до церкви є у південній стіні бабинця. Церква оточена піддашшям, стіни до рівня карнизу даху вертикально шальовані дошками, поверх них зашиті гонтом. Випусти зрубів стін та підвалин обшиті т.зв. «півкруглим євробрусом».
Будівлю завершують три великі світлові восьмерики, оббиті бляхою і накриті банями з ліхтарями та маківками. У східній стіні восьмерика над вівтарем вікно розташоване на незвично низькій висоті.
В інтер’єрі стіни обшиті дерево-волокнистими плитами, по яких нанесені розписи, підлога – дерев’яна дощата. При західній стіні бабинця влаштовані хори з дерев’яним огородженням. Вхід на хори – по дерев’яних сходах при південній стороні бабинця. В інтер’єрі наявний живопис (1991 р.), автентичні елементи вистрою: різьблений іконостас (поновлений у 1992 р.), бокові вівтарі, казальниця, престіл з животом.
Іконостас (к.ХІХ ст.) – дерев’яний , різьблений, вкритий позолотою, чотириярусний. Царські Врата - дерев’яні з різьбленим листям аканту та квітами, вкриті позолотою, з чотирма медальйонами з образами євангелістів, мальованими по дереві. Дияконські двері - дерев’яні з різьбленим листям винограду, вкриті позолотою з мальованими на дереві образами Арх.Михаїла і Арх.Гавриїла в круглих медальйонах.
Третій ряд іконостасу – це 12 ікон, які відображають празників цикл великих свят в літургійному році (ікони празникового ряду відновлені). У четвертому чині іконостасу зображено 12 апостолів попарно на 6 іконах, мальованих на дошці, розділених колонами, прикрашеними різьбою. Над апостольським рядом знаходиться ряд пророків, зображених попарно на 6 округлих медальйонах в різьбленому, покритому позолотою обрамлені. По центру празникового ряду знаходиться ікона «Тайна вечеря», вище – ікона «Спас-Великий Архиєрей» з дерев’яними різьбленими колонами по боках, над нею, над антаблементом – ікона «Бог-Отець». Завершується іконостас дерев’яним хрестом з розп’яттям Ісуса Христа, обабіч хреста – вирізані з дерева силуети Богородиці та Св. Івана Богослова.
Бокові вівтарі (к.ХІХ ст. – поч. ХХ ст.) - дерев’яні, прикрашені різьбою, з двома різьбленими, вкритими позолотою колонами по боках. Лівий боковий вівтар – з образом Воздвиження Чесного Хреста, правий – з образом Св. Миколая, виконаний на дереві олійними фарбами.
Казальниця (к.ХІХ ст. – поч. ХХ ст.) - дерев’яна гранчастої форми прикрашена різьбою. Вихід по дерев’яних сходинках.
Історія села Жабче (Муроване) починається в першій половині ХУ століття. Кажуть, що нібито на старих церковних дзвонах, що були сховані перед війною, було вказано 1436 рік. Село носило кілька назв: до другої половини ХУІІІ ст. – Жабче , до 1952 – Жабче Муроване, зараз Муроване.
Першим відомим з письмових джерел власником села Жабче, на правах «тенути» (володіння заставленим майном), став перед 1462 р. шляхтич Сцібор Рогаля з Варешина (1425-1463рр.). Він був підстолієм при дворі короля Казимира ІІ у 1441 р., а з 1442 р. – белзьким підскарбієм. Але й перед цим він мав відношення до Жабчого, очевидно, тримаючи село в заставній оренді. До Рогалів село потрапило як застава шляхетної Ельжбети, вдови померлого Андрія та її дітей Якова, Блажея, Івана, Ядвіги та Маргарити. Згаданий запис у книзі Белзького земського суду свідчить, що село, безумовно, існувало в першій пол. ХУ ст. Іншими тенутаріями (державцями) Жабчого у ХУ ст. були Кініцькі гербу Правда. Петро Кініцький (дворянин Болеслава ІУ у 1445-1451 рр.) 1465 року обміняв свої часті в Арцеліні та Дембську Плоцької землі на Жабче з Безеєвом і, можливо, став їх державцею. В актах за 1473 р. державцею Жабчого називають Немиру Кініцького з Лещкова (1467-1514), сина Яуба. З 1492р. державцею Жабчого став Микола Рогаля (1482-1519) – син Сцібора, одружений з Катериною, донькою Станіслава Недоспєльського. 1502 року державцею села знову виступає вже згаданий Немира. 1521 року власником (у документі – Heres) Жабчого був той же городоцький войський шляхтич Немира Кініцький.
Перший опис Жабчого вміщено у люстрації 1564-1565 рр. Белзького староства. За цим описом церкви й священика в селі ще немає. Він включений до наступної люстрації , що відбулася 1578 року. Перша церква у селі з’явилася між 1565 і 1578 роками. Церква незмінно мала посвяту Воздвиження Чесного Хреста. За церковно-адміністративним поділом вона належала до Белзького деканату об’єднаної Перемиської, Самбірської і Сяноцької єпархії. Здавна в Жабчому була власна парафія. В кінці ХУІІІ ст. її на якийсь час приєднали до парафії в Жужелі. Та перед 1848 р. знову зробили парафіяльною зі статусом капеланії.
Давні документи церкви до нашого часу не дійшли. Найстаріший документ, що зберігся, - це акт візитації церкви, проведеної 1766 р. генеральним аудитором холмського владики о. Лавром Римашевичем. Станом на цей час у Жабчому існувала церква Воздвиження Чесного Хреста, колятором (патроном) якої був городельський староста граф Секежинський. Секежинські опікувались церквою сто років. Згодом колятори парафії мінялися досить часто. Разом із Безеєвом парафія налічувала бл.200 віруючих. Як відзначив візитатор «церква у стінах і дахах добра, вікна в ній оправлені в дерево, двері на завісах, із внутрішнім замком, дзвіниця на притворі, на ній чотири дзвони, цвинтар обгороджений частково паркан, частково огорожею». Серед церковного майна – 12 срібних позолочених предметів, серед книг – оправлене сріблом євангеліє «віденський мшал», «унівський требник» та інші видання. Описано також землеволодіння церкви на 1766 р. В інвентарному описі 1793 р про церкву сказано, що вона збудована з дерева 1775 року, має розміри 8,50м х 3,25 сажня (віденський сажень – 1,896 м), оцінена у 280 римських. Ця церква простояла 100 років. При наступній візитації, що відбулася 1793 року (її здійснив від імені владики М.Рила візитатор Іван Каронський, учнівський позаміський декан), про церкву в Жабчому сказано, що вона приєднана до Жужільської церкви. Її стан значно погіршився, вона в стінах і дахах потребує ремонту. До опису церкви додано, що «вона має три великі вікна з залізними гратами та три менші вікна з яких лише одне у притворі не має гратів. Церква навколо має частково дильований паркан, частково пліт, які потребують ремонту. Так само потребує ремонту дах дзвіниці. Додано ще один пункт: «Плебанія, як і інші будинки, належні до неї, збудовані коштом світлої пам’яті отця Теодора Пухевича, потребують ремонту».
В інвентарному описі 1815 р. церква у Жабчому Мурованому описана як дерев’яна, на дубових підвалинах, у доброму стані, оцінена у 500 ринських. Натомість про плебанію сказано, що вона має покій для челяді і комору, збудована з різаного дерева, на зігнилих підвалинах і напівзруйнована. Тому її оцінили у 25 ринських. Так само описано плетений з хмизу шпихлір і обору, яка взагалі впала. Натомість інші будівлі – стодола й шопа, - з новими стовпами, платвами й кроквами, плетені з хмизу, як і всі інші під соломою, були в доброму стані. Описано ще одну будівлю парохії: під №7 - «житло з тесаного дерева для дяка чи церковного слуги, поставлене на вигоні біля цвинтаря, під солом’яним дахом, з коморою, плетеною з хмизу». У примітці вказано, що стодолу й шопу зі стайнею відремонтував теперішній сотрудник, а дяківну збудувала громада. Пізніші описи, зокрема інвентар 1848 р., не додають нових відомостей про церкву, лише її вартість з року в рік зменшується.
Нову дерев’яну церкву в Жабчому Мурованому спорудили 1875 р., освятили 1876 р. Це зробив під час канонічної візитації владика Ступницький. Церква мала традиційну відозву Воздвиження Чесного Хреста. По будівництві нової церкви стару церкву з дзвіницею на притворі розібрали.
На той час Галичині на Галичині за навчання дітей у селі відповідав дяк. При парафіяльній церкві було спеціальне приміщення – дяківна чи шкілка, де мешкав дяк і вчилися діти. Обов’язковими умовами прийому дяка до церкви були його вміння читати, писати й рахувати, тверезість і моральність у побуті, володіння певними основами педагогіки. Початкова церковна освіта передбачала навчання дітей умінню читати, писати й рахувати. Про утримання дяка дбала громада, він мав свій земельний наділ. У Жабчому, уже 1766 р. зафіксовано церковний лан, званий Дяківщиною, і «дяківський городець, належний до церкви». Дяківка так само згадана в інвентарі церковного майна 1766 року. Крім того, вище вже було подано опис житла для дяка, зроблений при складанні інвентаря за 1815 рік. Натомість парох дбав про контроль за процесом навчання, поведінку дяка й парафії, за відвідування дітьми школи. У ХІХ та на поч. ХХ ст. парохи були провідниками руху тверезості в Галичині, що набув значного розвитку. В багатьох селах стояли т.зв. хрести тверезості, цвинтарях існували «могили горілки».
Дяківська школа в Жабчому існувала аж до 1894 р., коли її замінила однокласна народна школа. Як і інші сільські школи, вона утримувалася з двох джерел – державного фінансування на платню вчителів, на опалення й освітлення, мінімальні господарські видатки, а також коштів громади, яка дбала про саме шкільне приміщення , його утримання й ремонт, забезпечувала вчителя городом, а при потребі обробляла його.
Дяківська школа в Жабчому існувала аж до 1894 р., коли її замінила однокласна народна школа. Як і інші сільські школи, вона утримувалася з двох джерел – державного фінансування на платню вчителів, на опалення й освітлення, мінімальні господарські видатки, а також коштів громади, яка дбала про саме шкільне приміщення, його утримання й ремонт, забезпечувала вчителя городом, а при потребі обробляла його.
Державні кошти на сільську школу були недостатніми, сільські вчителі належали до категорії найгірше забезпечених державних службовців. Школа в Жабчому, зокрема, отримувала від громади на крейду, папір, чорнило 10 ринських на рік. Натомість податок на 1895 р., що становив 38 ринських, школа сплатила не повністю й залишилася винною ще 13 ринських».
Сільський учитель навчав дітей навчанню, письму, рахуванню. Закон Божий викладав парох. Найбільшою проблемою для вчителя булро відвідування занять дітьми шкільного віку, яких батьки часто залучали до сільськогосподарських робіт. Середню освіту в гімназіях здобувало дуже мало сільських дітей – плата за навчання в місті й утримання там дитини селянина було непомірним тягарем для селянського господарства. Натомість священики й учителі майже завжди забезпечували своїм дітям середню і вищу освіту, тому інтелігенція серед українців Галичини, як правило, була спадковою. Сільські діти з незаможних родин дуже часто залишалися взагалі неписьменними.
Згідно документів, у 1890 р. у селі було 118 домів, де проживало 384 греко-католиків, 325 римо-католиків, 35 жидів, 7 осіб інших обрядів. Всього – 381 українець, 352 – поляки, 18 – німців. У селі була греко-католицька парафія, що належала до белзького деканату Перемиської дієцезії. До парафії Жабча належав Безеїв. Парохами в селі до 1946 р. були: Теодор Пухевич (1766 р.), Яків Плескевич (1785 р.), Іван Сосевич (до 1798 р.), Семен Карповський (з 1798 р. по 1815 р.), сотрудник Василь Пущаловський (1820 р., 1828 р.), Олексій Тиліщак (1837-1842 рр.), Антін Вислоцький (1842-1845 рр.), Юстин Киверович (1845 – 1858 рр.), Іван Лисяк (1858 – 1864 рр.), Михайло Новосядловський (1864 – 1901 рр.), Йосиф Винницький (1901 р.), Іван Калинський (1901 – 1905 рр.), Симеон Лонцький (1905 р.), Іван Худик (1905 – 1925 рр.), Стефан Головід (1925 – 1926 рр.), Михайло Олійник (1926 -1939 рр.) згодом парох с.Сілець , де й похований.
Комплект церковних метричних книг із Жабчого Мурованого 1785 -1867 і 1868 – 1938 рр. зберігається тепер у двох архівах Польщі – Державному архіві в Перемишлі й Головному Архіві Давніх Актів у Варшаві.
Село пережило численні міграції, особливо в ХХ-му столітті. В кінці ХІХ-го, на початку ХХ-го століття чимала кількість жителів Галичини, шукаючи кращого життя, подались за океан. Багато з них назавжди осіли в США, Канаді, та Південній Америці. В часи І світової війни 1914-1918 рр. мешканці села були змушені залишати свої домівки. Це було спричинено діями Російської армії, яка виселяла чоловіків призивного віку, щоб не допустити їх призову в армію Австро-Угорщини. Жителів було виселено в Житомирський повіт Волинської губернії. З 1918 року біженці почали повертатись на рідні землі. В результаті розпаду Австро-Угорської імперії, Муроване опинилось в складі Польщі. Намагаючись збільшити свій вплив на східні території, керівництво Польщі заохочувало поляків до переселення на наші території. Так з 1919 по 1939 рік в Мурованому з’явились так звані «колоністи». З Крачкової, що в Підкарпатському воєводстві, було переселено 6 родин (33 особи). Від 1933 до 1938 року кількість поляків в селі збільшилась на 114 осіб (українців на 19). В 1938 р. в селі проживало 1018 осіб (568 українців, 442 поляки та 8 євреїв). З початком ІІ світової війни в 1939 році багато поляків повернулись на колишні землі. Майже все єврейське населення було знищене в Сокальському гетто. Однак, в селі проживало, ще чимало людей (поляків і українців).
9 вересня 1944 року уряди ПНР і УРСР уклали угоду, якою було покладено початок найбільшого переселення українців і поляків на наших теренах. Невелика частина жителів, ще в 1944 році, переселилась на захід Польщі добровільно. А в травні 1946 поляки частково спалили Муроване, а с.Безуїв знищили вщент. Всі українські родини, 95 сімей, насильно були виселені в Тернопільську область. Як свідчать документи Перемиської єпархії (1939-1946), в роки війни церква «потерпіла розмірно небагато. Арматнє стрільно вдарило в двері церкви, роблячи діру – вилетіли при тім всі шибки. Поза тим не було жадної шкоди. Будинки парохіяльні рівно ж не тяжко потерпіли – побиті шиби».
6 травня 1947 року уряди ПНР і УРСР оприлюднили спільну заяву про закінчення переселення поляків з території України до Польщі і українського населення з території Польщі до України. 15 лютого 1951 р. у Москві укладена «Угода між СРСР і ПНР від 15 лютого 1951 р. про обмін ділянками державних територій». До кінця 1951 року з Жабчого було виселено всіх польських громадян, переважна більшість на північний захід Польщі, Першими поселенцями, вже Мурованого, стали жителі Крушельниці, що прибули в кінці березня 1952 р. На початку квітня прибули жителі Смеречини. Вже в середині 1952 року почали повертатись додому корінні мешканці. Люди повертались до середини 60-х років. В 1954-му році прибули жителі з Равщини та Яворівщини. Церква стояла закритою і після повернення мешканців аж до 1989 р. використовувалась як склад зерна та цементу.
У 1989 році церкву відкрили. Здійснено ремонт храму, збудована стінового типу дзвіниця, стіни зашили плитами ДВП, пофарбували, здійснили розписи, зробили сходи при вході до храму. У 2005 році в храмі встановили нові вхідні двері (двері північної ризниці – автентичні дере’яні), у 2008 р. – встановили фігуру Матері Божої у південно-східному куті церковної території, у 2010 р. встановлено пластикові вікна в бабинці, у 2011р. стіни ззовні зашили гонтом, підвалини – брусом, ліхтарі з маківками покрили т.зв. «булатом», а у 2012 піддашшя покрили «булатом».
Церква Воздвиження Чесного Хреста разом з територією має значну містобудівну цінність, формує цінний історико-культурний ландшафт історичного центу села Муроване і відповідає критерію автентичності (збережені конструкції, автентичний вистрій: іконостас, вівтарі). Храм має історичну, архітектурну, мистецьку та естетичну цінність як яскравий зразок розвитку української дерев’яної церковної архітектури Надбужжя кінця ХІХ ст.
Основні джерела, відомості про об’єкт, події: Облікова документація на пам’ятку архітектури від 2012 року; В.Слободян - Церкви України. Перемиська єпархія. Львів, 1998; та інші матеріали.
