Продовжуємо наповнювати нашу рубрику "Архітектурні пам'ятки району", тим самим популяризуємо архітектурні пам’ятки міського будівництва Галичини початку ХХ століття стильової епохи академізму, модерну на які багатий наш регіон.
Сьогодні до вашої уваги місто Сокаль Червоноградського району Львівської області – Громадський будинок (Бурса) (пам’ятка місцевого значення, охоронний номер 1971-М).
Громадський будинок (Бурса) розташований в західній частині середмістя Сокаля, при лінії оборонних валів втраченого історичного Середмістя на березі річки Західний Буг неподалік Гімназії та церкви С.Михаїла і є домінуючою спорудою прилеглої території. Споруда звернена головним входом до вулиці Богдана Хмельницького (колишня вулиця Шляхетська).
Починаючи з 1830 року місто Сокаль помітно розбудовується. Саме цей рік приніс моду на купання у Бузі. Цьому сприяє відкриття на Західному Бузі модних купань, які за визначенням лікарів, оздоровлювали людей від недуг. Рекламування цілющих властивостей ріки діяло ефективно: на її берегах збиралися щоліта тисячі хворих, а також цілком здорових багатіїв. Для приїжджих не вистачало житла, так розпочалося будівництво Шляхетської вулиці (тепер вул. ім. Богдана Хмельницького), яка вела від будиночків при воді до центра містта. Тут починають споруджувати невеликі будинки, де мають можливість поселятись і хворі, й ті, хто прибув на купання заради моди.
Саме на вулиці Б.Хмельницького була споруджена українська бурса. Її засновано ще перед Першою світовою війною з ініціативи українських учителів, священиків за сприянням Євгена Височанського, який був головою міської управи м.Сокаля з 1894 – 1913 рр.
Протягом тридцяти років бурса давала притулок та опіку учнівській молоді. Гімназіяльна бурса почала функціонувати як філія Українського педагогічного товариства в Сокалі. Керівництво над нею очолив учитель української і німецької мов Василь Левицький. Кухню забезпечували сестри служебниці закону „Покрови Пречистої Діви“. Медичний нагляд за вихованцями бурси, гігієнічним станом кухні і помешкань здійснював доктор Мирон Яюс, який при потребі часто й охоче надавав безплатну лікарську допомогу.
Хлоп’яча і дівоча бурси приймали приїжджих переважно з віддалених сіл Сокальщини та з міст і сіл Рава-Руського і Радехівського повітів, Волині і Холмщини. Тут харчування було далеким від задовільного, а харчові картки не компенсували навіть половини калорій необхідного молоді, яка мусила через те постійно розраховувати на допомогу батьків.
Вплив на формування національної свідомості серед студіюючої молоді мали теж студентські товариства. Зокрема важливу роль відіграли тут Літературний Гурток і Пласт. Вихованцем в українській бурсі, де і проживав в останні свої гімназійні роки, був перший голова Літературного гуртка, заснованого у 1924 року, Софрон Коліда. Відомий патріот і громадянин, родом із с. Опільсько Сокальського повіту. Кожного дня він ходив пішки з дому своїх батьків до гімназії, міряючи своїми ногами 5 км дороги зі свого села до Сокаля. Цей стрункий, з гарним обличчям юнак, був дуже талановитий учень, один з найкращих у своїй клясі. Він був також виховником в українській бурсі на вулиці Шляхетській, де він і проживав в останні свої гімназійні роки. Відомий як великий патріот і громадянин, він був парохом у с. Махнівці Турчанського повіту. Про це гарно написав Іван Смолій у книжці "У зеленому Підгір'ї". Там і зустріла його смерть з рук червоних московських загарбників.
В роботі педустанов Сокаля можна виокремити чотири основні періоди. Перший – австрійський, з 1895 року до розпаду Австро-Угорської імперії. Другий – український, з 1918 року, в час ЗУНР. Третій, 1920 – 1939 роки – польський. Четвертий – радянський, з 1939 по 1958 рік.
У 1890 році в Сокалі були лишень одна семикласна школа та учительська семінарія, а в решті міст і в селах повіту діяло 2 чотирикласних школи, 3 — трикласних, 20 — двокласних і 56 однокласних. Дванадцять сіл Сокальщини не мали шкіл взагалі.
Незважаючи на те, що за часів Австрії навчання в школі було обов’язковим, однак рівень її відвідування залишався низьким. Передовсім через те, що батьки залучали дітей до праці по господарству, допомоги під час польових робіт. Тому багато з них не встигали навчатися в школі навіть добре читати. Тож не дивно, що в 1890 році в Сокальському повіті було 70 відсотків малописьменних і неписьменних. Найбільше тих, які не вміли читати і писати, мешкало в Кристинополі.
Проте невдовзі у розвитку освіти відбувся деякий поступ. У 1914 році у 86 селах повіту було вже 66 однокласних шкіл і 21 двокласна. Крім того, на початок ХХ століття Сокаль, як на свій розмір, за сприянням бургомістра Євгена Височанського, мав уже досить багато шкіл. Була там державна гімназія і чоловічий семінар, що містилися у гарних репрезентативних будинках, побудованих саме для тієї цілі на коротко перед першою світовою війною. Крім того, Сокаль мав ще й жіночий учительський семінар, торговельну школу і дві семиклясівки та українську бурсу. Сокальська чотирьохкласна жіноча школа знаходилася в районі «Старого ринку», а мішана — на «Бабинці». В цей час 2 п'ятикласні школи мав Белз, по одній чотирикласній було в Кристинополі, Варяжі-місті, Тартакові та Забужжі.
Про той період навчання в місті Сокалі описує мгр.Василь Максимець: «Хоча наука в тих школах відбувалася польською мовою і вони мали завдання виховувати молодь на польських патріотів, то зерна національної свідомості падали теж у душі українських студентів, бо ті матеріяли, на яких польські вчителі будували національну свідомість польської молоді, ми розуміли на свій лад. Під батьківщиною ми розуміли Україну. Триста грецьких героїв, що згинули в Термопілях, ми порівнювали з нашими героями з-під Крут і вірили, що ще за нашого життя будемо могти — на грецький взір — написати на їхній могилі: "Мандрівнику! Перекажи українцям, що ми тут полягли, послушуні їхнім наказам".
В сокальських школах вчили теж учителі українці: Еліїв, Сойка, Банах, Гудим, Йонак, Вітошинський, Сокіл, Бутринський, Литвин, Стражник і катехити — о. Олійник, о. Грицик та о. Лехицький. Всі вони старалися, в міру можливостей, спричинитися до піднесення національної свідомости нашої молоді. На окрему згадку заслуговують такі педагоги: о. Лехицький, який ніколи не забував на лекції релігії пригадати нам наші обов'язки супроти свого народу; проф. Гудим, який щороку ставив із нашими бурсаками "Гостину св. о. Миколая", а в жіночому семінарі провадив дівочий хор і прегарно співав з ним у церкві під час шкільних богослужень; проф. Іван Литвин, який вклав найбільше праці в піднесення національної свідомости сокальської шкільної молоді. Він провадив надобов'язкові курси української мови й літератури. Дуже ґрунтовно переробляв з нами твори Шевченка і Франка, а зокрема поеми патріотичного змісту.».
Навчальні заклади Сокаля були тими освітніми і культурними центрами формування національної інтелігенції, характерів провідників за українську справу, молодь, яка тут навчалась, мала високий рівень патріотизму та відповідальності за долю країни.
Нова історія краю розпочалася з 1951 року. У результаті поділу території між Польщею і СРСР в 1951 році Сокаль увійшов до складу України (з 1919р. був під владою Польщі). Було збудовано цегельний завод, відкритий Хімічний завод штучного волокна, відкрились дві панчішні фабрики, завод залізобетонних конструкцій, а також комбінат «Укрзахідвугілля» .
Архітектура будинку – стримано-лаконічна. Архітектурний стиль – академізм. Громадський будинок (Бурса)- двоповерхова будівля з цокольним поверхом. Конструкція даху – багато скатна, вкрита оцинкованою бляхою. На фасаді будинку є під даховий цегляний профільний карниз та міжповерхові профільовані карнизи. З трьох боків є виступи на фасаді, завершені ризолітами. В цокольному поверсі будинку знаходиться Музей шахтарської слави та інші приміщення, на першому та другому поверхах знаходяться кабінети адміністрації підприємства.
Будинок Бурси є архітектурною пам’яткою міського будівництва Галичини початку ХХ століття, що репрезентує архітектурне вирішення міської забудови регіону початку ХХст. - стильової епохи академізму
Основні джерела, відомості про об’єкт, події:
Облікова документація на пам’ятку архітектури ох. №1971-м;
Надбужанщина- Нью-Йорк.-Париж-Сидней-Торонто, 1994.;
І.Вашків. Сокаль і Прибужжя та інші матеріали.
