Белз – містечко у Червоноградському районі Львівської області. На широкій рівнині річок Солокія та Річиці (Жечиця), що несуть свої води до Західного Бугу, вже понад тисячу літ живе прадавнє місто Белз – колись княжа столиця, нині – тихе містечко, оповите легендами та наповнене таємницями. За 3 кілометри від міста знаходиться українсько-польський кордон, відстань до Червонограду - 12 км, до Сокаля - 25 км і до Львова – 70 км.
Існує декілька версій походження назви міста. Згідно з найпоширенішою, назва міста походить від давньослов'янського слова «белз» або «бевз», що означало болотисту, вологу місцевість, це ж слово на бойківському діалекті означає "непрохідна", "важкопрохідна", "болотиста місцевість". Інша гіпотеза пов'язує назву міста з давньоруським словом «бълизь» (біле місце, поляна серед темного лісу). Всі ці версії є достатньо правдоподібними і передають природні умови, в яких розташований Белз.
На історичній арені Белз постає як давня столиця князівства, місце багатьох подій княжої доби, а на початку ХІ ст. вже як значне місто західної окраїни Київської Русі. Перша згадка про Белз приходить з «Повісті минулих літ» (Повість временних літ), в якій написано, що в 1030 році київський князь Ярослав Мудрий захищав замок від поляків. Місто було засноване на півострові, розташованому між двох річок - Солокія і Річиця. З півночі, поруч з плато Вижина Волинська, з півдня - Мале Полісся з численними річками і струмками. Торгові шляхи з міста вели до Краковa, Галича, Києва, а також до країн Балтії. Белз, разом з укріпленим пригородом був типовим оборонним містом, характерним для східних теренів. Швидко став столицею князівства. На півночі форпостом землі Белзької був Всеволоськ, на півдні - Буськ.
Сьогодні залишки старого міста знаходяться в урочищі Замочок, на лівому березі річки Солокії. Зміцнена частина поселення складалася з двох частин - міста (фортеця) і передмістя, де збереглися укріплення з ровом і валами. Містечко розміром 4 га було оточено оборонними валами, що складалися з дерев'яних колод, зміцнених землею. Передмістя, яке розташовувалось з південно-східного боку від містечка (площею близько 3 га) мало оборонний вал з трьох боків. Деякі історики вважають, що місто існувало ще до 1030 року, ніж звістки про нього потрапили на сторінки літописів, адже археологічні дослідження датують його заснування на зламі Х-ХІ століть.
Белз — одне з найстаріших міст не лише України, а й усієї Східної Європи. У часи розквіту Київської Русі це місто було її західним форпостом. Між XI і XVII століттям Белз був одним з найбільших міст Галицької Русі, важливим політичним центром з розвиненою торгівлею і ремеслами. Місто мало велике значення в регіоні. Спочатку Белз був уділом Володимирського столу, а в 1170 році став столицею окремого князівства. Першим белзьким князем був Всеволод Мстиславович (1170-1195), який започаткував династію Всеволодичів. У 1189-1382 роки белзька земля належала Галицько-Волинському князівству. У 1233-1241 рр. управляв князівством Данило Романович (Галицький). Тоді, у 1241-1245 рр. управляв Всеволод Олександрович, наступні князі були з династії Романовичів - Лев Данилович (1245-1269) і Юрій Львович (1269-1301) і залишався центром удільного князівства.
З XII по XV століття (протягом 300 років) Белз був столицею окремого удільного князівства. Про значну роль Белзького князівства у політичних і міжнародних відносинах XII і XIII століть свідчить, зокрема, той факт, що дві королеви Польщі - дружина Казиміра Справедливого (1177—1194 рр.) Олена і дружина Лєшка Білого (1206—1226) Гримислава - походили з Белза.
Літописні джерела наводять цілий ряд імен белзьких князів, які брали діяльну участь у політичному житті Галицько-Волинської Русі XII-XIV століть. Серед них - молодший брат Романа Мстиславовича, засновника Галицько-Волинської держави, Всеволод і його син Олександр, який князював у Белзі з 1195 по 1234 рік. Олександр Белзький хотів зрадою і віроломством зайняти галицький княжий престол. Щоб знесилити своїх суперників - синів Романа Данила Галицького і Василька - кілька разів організував проти Галицько-Волинської держави інтервенції кочовиків, польських та угорських королів і князів. Белз тоді кілька разів переходив з рук в руки, під його стінами часто велись жорстокі братовбивчі битви. В 1234 році Данило Галицький при активній допомозі населення прогнав з Белза князя Олександра. Із зміцненням Галицько-Волинської держави Белзьке князівство залишається в феодальній залежності від неї до половини XIV століття.
Белз неодноразово терпів напади чужинців. Взимку 1240-1241 рр. місто було зруйноване монголо-татарами, вціліла лише ікона Пресвятої Богородиці, яку в 1382 році князь Владислав Опольський вивіз до Ченстохова. Під час татарської навали Белз в 1241 році був спалений, замок зруйнований, більша частина жителів перебита або забрана в полон. Відбудова міста після нападу тривала кілька десятиліть.
З вгасанням гілки руських князів, Галичина попадає під владу Литви, Угорщини та Польщі.
У 1352-1377 роках місто належало до Великого князівства Литовського, спадку князя Любарта Гедиміновича. 1383-1387 рр. були періодом правління князя Юрґіса Нарамантаітіса. Двічі, у 1352 і 1366 роках, Белз був захоплений Польським королівством. У 1377 році закінчується самостійність Белзького князівства. У 1377 - 1382 роках місто було під владою губернатора Угорського королівства. У цей час князь Владислав Опольський отримав для міста Магдебурзьке право від угорського короля Людвіка І Великого. Наприкінці XIV століття Белз остаточно стає частиною Польського королівства. У 1388 році король Владислав Ягайло передав територію князю мазовецькому Семовітові Семовітовичу (правив 1388-1426 роки). У 1402 році земельний уділ у Белзі отримали домініканці. Вони побудували церковний комплекс, що зберігся до сьогодні. У 1462 році князівство Белзьке було ліквідовано, і Белзщина ввійшла безпосередньо до складу Польського королівста і Белз надовго став столицею воєводства.
В 1499 і 1502 рр. татари двічі спалили і зруйнували місто, значну частину мешканців забрали в полон. Белз пустіє, господарство його занепадає. Та поступово він відбудовується, чому сприяє його вигідне розташування на перехресті торговельних шляхів. Ще з другої половини XIV століття Белз користувався правом складу солі. Це давало місту монополію на скуп і перепродаж важливого тоді товару — прикарпатської солі. Магістрат Белза мав також право збирати «мостове» за користування мостом на Солокії.
У 1509 році після чергового спалення татарами, місто отримує чергове підтвердження Магдебурзького права та ряд привілеїв, які сприяють його розвитку. Місто розширюється, закладається нова ринкова площа на південь від давнішньої, розвиваються різні ремісничі цехи. Місто стало важливим культурним центром. Розвиваються ремесла, у тому числі кушнірство - Белз вважався одним з найбільших осередків кушнірства тодішньої Польщі, а белзькі хутряні і шкіряні вироби славились далеко поза межами воєводства. Також було багато зброярських, котлярських майстерень; в письмових джерелах того часу часто згадуються белзькі столяри, колодії, каретники, лимарі, склярі і навіть золотарі та годинникарі.
У червні 1590 році у Белзі відбувся перший з’їзд Руських єпископів, на якому було визначено умови унії Православної з Католицькою Церквою, резолюція якого стала основою Берестейської унії. У зв'язку з конкуренцією з боку інших міст (Рава-Руська, Жовква, Кристинопіль), Белз частково втрачає свою політичну і адміністративну значимість і перетворюється в невелике торгово-промислове містечко.
Збереглись окремі повідомлення про вигляд тогочасного Белза. Зокрема, зазначається, що наприкінці XV століття белзький замок мав дерев’яні, обліплені глиною мури з такими ж дерев’яними бастіонами і оборонними баштами. Пізніші описи 1575, 1620, 1655 років свідчать, що в зовнішньому вигляді белзького замку до кінця його існування — другої половини XVII століття - істотних змін не сталося. У 1620 році фортецю було обведено потрійними валами з чотирма брамами — Львівською, Сокальською, Люблінською та Замойською.
Населення Белза на той час було переважно українським. Але поляки займали вищі посади, мали привілеї. Законодавство теж було в руках поляків. Поступово відбувається поширення заселення міста євреями.
Єврейська община Белза була заснована в кінці XIV ст. А перші документальні згадки про белзьких євреїв відносяться до 1469 і 1494 років. Євреї селилися в Люблінському передмісті, де і зараз залишилося їх старовинне кладовище. У 1570 році в місті вже було 20-25 єврейських сімей, були побудовані дерев'яні синагога, міква та інші громадські будівлі. У 1665 белзька єврейська община добилася рівноправ'я в правах і обов'язках і з цих пір активні в підприємництві євреї заселяють площу ринок та центральну частину міста.
Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. мала значний вплив на подальшу долю Белза. Зі звісткою про перші перемоги Богдана Хмельницького літом 1648 року в Белзі відбувся «сеймик» польської шляхти всього воєводства, який ухвалив гостру бойову готовність. Напередодні основні сили польської армії зазнали нищівного удару під Пилявцями. Налякані шляхтичі Белзького воєводства поховались в різних укріпленнях, в тому числі і в Белзькій твердині. В поході Богдана Хмельницького з-під Львова до Замостя основні сили козацької армії проходили на захід від Белза, минувши саме місто. Белз і його околиці були тоді сильно зруйновані під час постійних переходів польських військ.
Набіги татар, шведська навала в другій половині XVII — на початку XVIII століть, часті переходи польських військ, воєнні контрибуції довели Белз до повної руїни. На 1667 рік у місті налічувалося тільки 37 заселених будинків, пустували цілі вулиці, ремесла і торгівля повністю занепали. Белзький замок як фортеця перестав існувати.
Трагедією для Белза стала пожежа, яку спричинили шведи 1704 року під час Північної війни, коли вигоріло передмістя та частина міських будинків. 1739 року згоріли кафедральна церква Св. Миколи та Василиянський монастир, заснований у 1697 році Феліцияном Потоцьким. На жаль, незважаючи на старання холмського-белзького єпископа Максиміліяна Рилла, белзька катедра більше не відновилась.
Після першого поділу Речі Посполитої в 1772 році Белз став частиною монархії Габсбургів, занедбаний стан та бездоріжжя призвели до втрати майже всіх його адміністративних функцій. Толеранційний патент, що надав цісар Йосиф ІІ 1789 року, зрівняв юдеїв та християн, ліквідував окреме судочинство, скасував отримання дозволів на будівництво громадських споруд, запровадив метрики загального зразка. Ліквідація обмежень призвела до витіснення християн на передмістя, і на середину ХІХ ст. центральну частину Белза на 60 відсотків замешкали юдеї. Однак це призводить до поступового занепаду міста. Ремісничі цехи поступово переходять в єврейські руки, збільшується кількість гуралень та винниць.
У 1774 р. місто стало центром Белзького округу (тобто циркулу, крайсу) Королівства Галичини та Володимирії, який поділявся на дистрикти, але вже в 1783 році його було перенесено з Белза до Жовкви. 1795 року після Третього поділу Польщі було ліквідоване Белзьке воєводство. Белз, колишня 600-річна столиця удільного князівства і воєводства, перетворився на невелике відстале містечко. Лише культові будівлі — старовинні муровані церкви і костьоли та величава єврейська синагога — нагадували про колишню славу Белза. З державних установ у Белзі залишився тільки повітовий суд та податкове відділення.
У 1816 р. Белз став одним з центрів хасидизму в Галичині і резиденцією власної знаменитої хасидської династій. 1831 року в місті оселився Соломон Роках – засновник нової, після династії старозаконних рабинів Адлєрів (Самуеля, Байля, Арона і Хайма), белзької династії рабинів-хасидів. Він і його родина поховані в Белзі на єврейському цвинтарі.
З 1859 року і по 1931 рік більше половини населення Белза була євреями. У 1880 р. в місті проживало 2 135 євреїв (51,7% від всього населення), в 1900 р. в – 2 872, в 1910 р. – 3 625 (60,2%), в 1914 р. — 3 600 євреїв, 1600 українців, 900 поляків. Тут постає великий релігійно-освітній центр з синагогою, Бет-Мідрашем і Талмуд-Торою. Всі ці будівлі зазнали значних руйнувань під час російської окупації Белза.
У 1914-1915 рр. місто було зайняте російськими військами і входило до складу Галіційського генерал-губернаторства. В ході військових дій місто зазнало значних руйнувань. Російські війська одночасно з захопленням міста навмисне підпалювали будинки, тому згоріла майже вся міська забудова разом з Ратушею та парафіяльним костелом. Після розпаду Австро-Угорщині в 1918 році Белз короткий час належав до ЗУНР, а в 1919 році увійшов до складу Польщі. У 1920—1930 рр. в Белзі активно діяли сіоністські організації, тому частина хасидів репатріювалися до Палестини. У 1926 - 1939 роках проведені відновлення будівель після руйнувань Першої світової війни, реконструкція Синагоги, Дому Рабинів, школи та мікви. Розвиток території єврейського релігійного центру був перерваний Другою світовою війною, яка стала трагедією для всієї юдейської громад Белза, коли було винищено всіх мешканців юдейського віровизнання. Руйнації зазнали всі громадські споруди, стіни яких були розібрані вже комуністичною владою.
У 1939 році, після початку Другої світової війни, місто було окуповано Червоною армією, а потім, відповідно до Пакту про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом, стало частиною Генерального Губернаторства (1939-1945 роки). Німці евакуювалися з Белза перед новим вторгненням Радянської армії у 1944 році. Під час боїв було зруйновано понад дві третини міської забудови, а також Домініканський монастир з костелом.
У 1944 році місто знову було у кордонах Польщі. Під час обміну населенням між Польською Народною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою, а також після операції "Вісла" з підписанням договору про переселення українських і польських мешканців з’явились підстави новій польській владі, за сприянням НКВД, до середини 1946 року виселити все українське населення з Белза та околиць. Після виселення українців, у місті залишилось тільки польське населення – 800 осіб. Белз став загумінковим містом Томашівського повіту. Опір чинили підрозділи УПА, які діяли у цьому регіоні.
Відповідно до угоди про зміну кордонів 15 лютого 1951 року Белз був включений до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки в обмін на Устрицькй район, який перейшов до Польщі. Белзькі поляки були тоді вивезені, а в порожнє місто заселилися в основному українці з устрицького регіону, а також переселені люди з інших регіонів України та СРСР. Місто стало центром Забузького району Львівської області. З 1962 року Белз увійшов до Сокальського району Львівської області, а у 2020 – став одним з міст у складі Червоноградського району Львівської області.
Для дослідження, збереження та популяризації багатої духовної, історичної та культурної спадщини міста у 2001 році був створений Державний історико-культурний заповідник.
Впродовж своєї багатовікової історії місто відігравало важливу роль у геополітичному розвитку України. У 1170-1462 рр. Белз був столицею удільного князівства, у 1462-1772 рр. - центром одного з семи тогочасних воєводств, що розташувались на українських землях, у XIV-XVIII ст. – єпархіальним центром, у ХІХ - на початку ХХ ст. – одним з центрів Хасидизму.
Історія цього тисячолітнього міста наповнена також цікавими і знаковими подіями, що впливали на долю Європи. Звідси у 1382 році Владислав Опольський вивіз до Ченстохови чудотворну ікону Белзької Богородиці, що стала згодом покровителькою Польщі (відома в Польщі як «Ченстоховська Богородиця», або ж «Чорна Мадонна»), у 1590 році тут відбулася перша нарада руських єпископів у справі з’єднання української церкви з Римом. У ХІХ ст. Белз стає визначним релігійним центром євреїв-хасидів: родина рабинів Рокахів будує тут величний сакральний комплекс із синагогою, школою, будинком рабина.
Белз дає нам рідкісну можливість прослідкувати тисячолітню еволюцію міського осередка. Історико-культурна спадщина Белза відображена в численних пам’ятках культурної спадщини, що нагадують про велич давнього міста. Белз багатий на унікальні археологічні та архітектурі пам’ятки, багато з яких ще знаходяться під товщею грунту. Їх виявлення відкриє нові сторінки історії древнього міста.
Історико-культурна спадщина Белза відображена в численних пам’ятках історії, археології, архітектури та мистецтва. На Замочку простежується городище княжої доби Х-ХІІІ ст., у ХІV- ХVIII ст. тут розташовувався воєводський замок, в урочищах Клименщина, Монастирище та Трійця віднайдено сліди давніх монастирів. Збереглися фрагменти потужних земляних укріплень міста ХVII ст. Про активне життя белзьких юдеїв нагадують молитовний будинок Ішре Лев, окописько з кількома мацевами та міква. Однією з найдавніших українських дерев’яних сакральних пам’яток є церква Святої Параскеви. Загадкою є мурована - шестигранна Вежа-каплиця. Велику архітектурну, історичну та мистецьку вартість мають монастирські комплекси отців Домініканів, сестер Домініканок та церква Св. Миколая.
