Село Волиця, Сокальської територіальної громади Червоноградського району Львівської області – Церква Св.Преображення Господнього 1778р. (дерев’яна пам’ятка архітектури і містобудування місцевого значення охоронний номер 510-М).
Село Волиця знаходиться за 10 км на схід від м.Червонограда, за 14 км на південний схід від м.Сокаля та 88 км від обласного центру. Через село протікає річка Білий Стік, права притока річки Західного Бугу.
Місцева святиня - дерев’яний храм Св. Преображення Господнього знаходиться на північній окраїні с.Волиця на незначному підвищенні і є домінантною спорудою цієї території.
Церква Св.Преображення Господнього є дерев’яною пам’яткою сакрального будівництва. Споруда орієнтована по осі схід-захід. Будівля церкви – тризрубна одноверха. Споруджена з масивних соснових колод і має три бані. Її нава вкрита наметовим дахом на низькому восьмерику, посадженому на четверик. Над навою здіймається шоломова баня, увінчана маківкою і хрестром. Вкінці ХІХ – на початку ХХ століття до західної стіни бабанця добудовано присінок, а до південної стіни вівтаря – захристію. Церкву оточує піддашшя, яке опирається на виступи зрубу і дерев’яні підкоси до стін нави, захристії і бабинця, покрите оцинкованою бляхою по дерев’яних кроквах.
По периметру бабинця влаштовано хори, по дерев’яних балках з дерев’яним огородженням. В інтер’єрі наявний живопис, стіни вкриті розписами, різьблений іконостас, бокові вівтарі, престіл з кивотом. Вікна –дерев’яні прямокутні, розділені імпостами, зашклені з вмонтованими решітками. Вікна другого ярусу нави: маленькі, круглі і арочні, над якими зроблені невеличкі дашки з оцинкованої бляхи.
Внутрішній простір церкви висотно розкритий. По периметру бабинця влаштовано хори по дерев’яних балках з дерев’яним огородженням. В інтер’єрі наявний живопис, стіни і куполи вкриті розписами. У вівтарній частині на західній стіні намальовано образ Ісуса на оливній горі та образ трьох святих: Григорія Богослова, Івана Золотоустого, Василія Великого. Під куполом головної нави: образи Святих – Варвари, Катерини, Антонія та Теодозія Печерських. Під ними – образи чотирьох євангелістів. На стінах по обидва боки від іконостасу – образи Св.Ольги і Св.Володимира, на північній та південній стінах – образи Ісуса, на західній стіні – образи Св.Миколая та Івана Хрестителя.
Головний вівтар – дерев’яний різьблений, вкритий позолотою, на ньому – Кивот у вигляді церковці – дерев’яний, вкритий позолотою. В захристії знаходиться дерев’яний старовинної різьби Кивот, вкритий позолотою.
Бічні вівтарі - дерев’яні різьблені, вкриті позолотою, лівий з образом Ісуса, правий – з образом розп’ятого Ісуса.
Царські ворота - дерев’яні, старовинної різьби, покриті позолотою з чотирма мальованими клеймами з зображенням євангелістів. Дияконські ворота – нові дерев’яні різьблені, з мальованими клеймами архистратига Михаїла. По боках між колонами – образи Пресвятої Богородиці з Ісусом на руках та Ісуса Христа. В захристії церкви знаходяться фрагменти старих царських воріт – бічні образи Ісуса та Матері Божої з Ісусом-дитям. Над царськими воротами на півкругу арки розташовано новий дерев’яний різьблений чотириярусний Іконостас з традиційним розташування ікон. Тетрапод - дерев’яний різьблений, вкритий позолотою. Нові дерев’яні різьблені бокові престоли: один справа – з образом Преображення Господнього, другий зліва – з образом Богородиці. Також в храмі є образи: переносний місійний двосторонній образ із зображенням Різдва та Преображення Господнього, копія образу Белзької Богородиці, образ Преображення Господнього, образ Архистратига Михаїла.
При вході на подвір’я церкви ліворуч збудована стінна дзвіниця з арочним прорізом і кованою брамою, яка слугує входом на подвір’я церкви. По праву і ліву сторону від стінної дзвіниці тягнуться цегляні мури загорожі. Праворуч від церкви збудована дерев’яна капличка. Далі на північ – мурована господарська будівля.
Вперше церква с.Волиця згадується в документах 1578 року. Існуючу почали зводити у 1774 році на лівому березі річки Білого Стоку. Закінчили будівництво у 1778 році. Був там прибудований вівтар, при якому священник влітку правив службу Божу. У 1905 році поруч зведено муровану стінну дзвіницю.
На мурованій дзвіниці колись висіло сім дзвонів. Найбільший мав ім'я Михайло. Він був найгучніший, його голос досягав людського вуха за 20 км. Передзвін звучав щонеділі й у кожне свято зранку, а на Великдень — лунав увесь день, розвеселяючи численну громаду, що збирилася на цвинтарі біля церкви й співала воскресні пісні. Молодь виводила гаївки. Дзвін Михайло сповіщав усе село в разі пожежі чи іншого нещастя. Мав він незвичайну історію. На початку Першої світової війни, 1914 року австрійська військова влада наказала зняти й заховати Михайла. У 1922 році його знайшли. З такої нагоди в селі влаштували велике свято й урочисто привітали улюблений дзвін. Учасники зустрічі були вдягнені в національні строї, на чолі процесії їхав відділ вершників. Повернення Михайла супроводжували д-р Теодор Вергун і сокальський декан о. Іван Волосянський. А з приходом більшовиків дзвони пограбовано. Тепер дзвони на дзвіниці нові. Зі старих є лише один посередині (1898р.) .
Щороку на Йордань старші церковні брати разом з молодшими йшли на річку й х грубого льоду вирізали хрест, поливали буряковим квасом і ставили на кризі. Краси й урочистости додавали молоді смерічки. У кількох місцях прорубали ополонки, з яких можна було набьиратми свячену воду. Набравши води, люди поспішали додому, щоб покропити усе господарство та й худобу. Вірили: хто зробить це найскоріше, той дочекається ранніх і щедрих жнив. Коли прийшла радянська влада, почали закривати церкви. Не дозволяли святити воду на річці.
По другій світовій війні церква весь час була чинною, як старовинна, і залишалася на парафії чотирьох сіл – Волиці, Комарева, Зубкова та Переспи.
Хоч у с.Волиці було приходство, тобто резиденція пароха, та тутешня церква не була парафіяльною. Такою була зубківська (1916-1962рр.).
У тематизмі з 1897 рік подано, що парохом тоді був о.Семен Лонцький. У 1910-1924 рр. парохом був о.Іван Калинський, стараннями якого в селі успішно діяв осередок Братства тверезости і врешті домігся того, що закрили корчму. А перед тим у селі було п'ять єврейських сімей, які визискували українців і робили їх своїми боржниками. Тлінні останки волицьких душ пастирів-подвижників спочивають на місцевому цвинтарі.
У 1925 — 1944 роках у храмі відправляв о. Михайло Була, який помер в еміграції 1953 р. й похований разом із дружиною у Вінніпеґу. Отець Михайло перебув операцію на горлі й не міг співати, тому на поміч дали вікаріїв Олексія Голінку (він вів велику просвітницьку роботу в народі) і Андрія Радя. Пізніше вікарієм служив Степан Стахурський, який після виїзду о. Були став парафіяльним священиком. У 1980-хрр. добудовано каплицю. Із 1950 року у храмі відправляли отці: Іван Галозило, Микола Панас, Микола Пиріг, Микола Ґерус, Михайло Лотиш, Ярослав Біленський, Тарас Гнатів, Володимир Жарський, Іван Бігун — УАПЦ і о. Андрій Чехут— УГКЦ. На даний час в парафії душпастирське служіння сповняє о.Віктор Глущенко.
Вперше згадано про Волицю в письмових джерелах XVII століття. Заснували її утікачі. Першим побудувався чоловік на прізвисько Комар. На схід від своєї оселі він прорубав просіку, біля якої ставили хати й інші втікачі. Від цього прізвиська, ймовірно, й походить назва села Комарів, відображена в топонімі «Волиця - Комарева». Про давність заселення теренів Волиці говорять археологічні розвідки поселення ранньоскіфського часу на околиці села. Уже в XVI столітті польські феодали пробували закабалити місцевих людей, а король Сиґізмунд запровадив реформу — так званий Устав на волоки, згідно з яким селяни не мали права переходити в інші місця. Найкращі землі дісталися поміщикам-зайдам, а за свої наділи селяни мусили платити податок. Ставали кріпаками польських панів або місцевої знаті, що ополячувалася.
Цілком можливо, що Волицю засновано після Люблінської унії 1569 р., коли селяни, рятуючись від закабаления і нападів татар, утікали в малодоступні ліси. Там вони жили маленькими групками. Шукали волі сотні літ. Чи не від того й пішла назва «Волиця»? І не одне село має таку назву. З такою назвою в Україні є 34 села. У Львівській області — сім, більше, ніж у будь-якій іншій.
Населення Волиці було національно мішане. Третину становили поляки - переважно фільваркові слуги, так звані форналі. У селі був дуже великий фільварок до Першої світової війни. Після неї польський дідич, а радше його син, розпродав двірську землю. Селяни не могли її придбати, більшу частину ґрунтів — три секції орного поля і дві секції лісу — купив поляк Кучинський. Польська державна адміністрація подбала про те, щоб на доволі великій парцелі, викроєній із двірської землі, поселити колоністів — вихідців із Мазовії. Дотепер протривала назва Кольонія, яка позначає велику ділянку за 2 км на північ від села. Прибульці переважною більшістю стали форналями у дворі. Протистоячи такій земельній політиці, місцеві люди завжди програвали з ними процеси на судових розправах, тож доходило до стихійних виступів. Траплялися сутички з поліцією. Кількох осіб засудили «за опір владі».
У давнину в селі була дяківська школа, а вже 1825 року діяла державна — двокласна (з так званою «повтуркою»), русько-польська. До 1939 року в школі навчалося 93 дітей і працювали 2 вчителі. Велику просвітницьку роботу провадило духовенство, організовуючи народне шкільництво.
Перші вчителі в селі, про яких збереглася пам'ять, — це пан Сайкевич, пані Гайдер, пані Ганна Камінська (українці) та пан В. Кисілевич з дружиною (поляки). Викладали вони у 1916 — 1939 рр.
У 1929 році серед школярів почався рух за те, щоб їх називали не русинами, а тільки українцями. До акції долучилася вся громада, і незабаром усіх стали називати українцями. Лише старі люди трималися назви «русини».
У селі було два хори — церковний і світський, активно діяв аматорський гурток. Членами гуртка були Марія Шморгай-Новосад, Іван Новосад, Микола Шмирка, Анастасія Бочик, Петро Царик. Керував аматорами вчитель Іван Ващук, якого в 1940 році заарештували більшовики і з родиною вивезли в Сибір, звідки він не повернувся.
До 1930 року читальня «Просвіти» містилась у домі громадської управи, а в скорому часі коштом і працею членів збудовано просвітянський дім. Головою осередку "Просвіти“ до 1939 року був Павло Фарина, вимогливий і добрий організатор. Сільським хоровим гуртком керував Василь Чорній. Він також був дяком і керував церковним хором. Молодь працювала вдома на господарстві, а ввечері йшла до читальні — на репетиції. Їздили зі своїми виставами до сусідніх сіл. Ставили такі п'єси: «Сватання на Гончарівці», «За двома зайцями», «Запорожець за Дунаєм», «Про що тирса шелестіла…», «Мотря»… Членами драматичного гуртка були Ксенія Новосад, Анастасія Ничай, Михайло Олійник, Степан Жеребецький, Ганна Трибух, Анастасія Омелян, Анастасія Чоп, Емільян Омелян та інші. Тодішній священик Олексій Голінка організував вертеп. Разом з отцем на Йордань їздили до Тартакова й Переспи ставити виставу. Попередньо надсилали брошури з виставами до Сокаля, щоб там переглянули текст і дали дозвіл. Бувало так, що польська цензура забороняла ставити п'єси. Важливу діяльність вів осередок товариства «Просвіта», заснований 1907 року, тоді він налічував 79 членів.
У селі до Першої світової війни був дуже великий фільварок, до 1939 року було 219 господарств, з них лише 19 господарств мали понад 15 га орної землі, 49 господарств - від 2 до 15 га, а 59 - менш, як 2 га. Решта - безземельні. У селі була гуральня, цегельня.
Безземельні селяни були змушені відробляти панщину чотири дні на тиждень. Крім того, платили річну подать двору — по злотому і 10 грошів, гуску, курку, яйця.
Земля була в руках Кучинського. В його колишньому домі тепер розташована контора спілки «Білий Стік». Цей пан володів 484 морґами орної землі, 85 морґами сіножатей. Всього — 569 морґів, а це приблизно 330 га.
Для бездомних селян побудували дім барачного типу — «чворак». Мешканці-«чвораки» працювали на пана. Виконували різні роботи в лісі: зрубували дерева, тесали так звані швелі, били клепки з осикового дерева, виробляли гонти для покривання дахів. Інші заробляли на прожиток у гуральні, довозячи туди замерзлу землю чи проросле збіжжя, з якого гуральня гонила горілку. Ще інші працювали у двірській цегельні. Її чомусь закрили 1927 року. Багато було пасовищ, процвітало тваринництво. На горбках паслися вівці, а в долинах — корови й коні. Давно колись на пасовищі була хмелярня. Люди вирощували хміль, збирали, сушили його й продавали чужинцям. Громада мала з того прибуток.
Волицька громада була власником ще двох секцій лісу. У 1927 році в селі по боках вздовж болотистих доріг були вистелені дощані хідники, або ж кладки, щоб не застрягали ноги по коліна в болоті.
Під час першої світової війни з села брали рекрутів на війну. Січовими стрільцями УГА і УНР стали Іван Омелянович Ващук (1892–1922, помер від ран) і Федір Пантелеймонович Новосад (1896–1918, помер від ран). У міжвоєнний час польська влада чинила тиск на українців-патріотів. У судах оголошували вироки за членство в ОУН. Уже з 1930 року волицькі селяни вступали в цю організацію. Молодь брала активну участь у протипольських акціях підпілля. Тоді, як згадує М. Горбай, до масового розгорнення революційної діяльності дуже сильний поштовх дала геройська постава Дмитра Данилишина і Василя Біласа перед лицем смерти у львівській тюрмі у грудні 1932 року. Всенаціональну жалобу по них у той час маніфестували, носячи чорну стрічку на рукаві. Навіть малі діти так чинили. Поліція залякувала патріотів, та це тільки загартовувало їх.
Не оминула села й «пацифікація» 29 вересня 1930 року розгромлено бібліотеку, знищено багато книжок, завдано великої шкоди кільком господарствам. Чимало жителів Волиці ще довго гоїли рани після кривавого побиття. 6 травня 1931 року у Львові Василя Шмирку, Степана Чопа і Василя Покотила засудили на п'ять років тюрми, а студента Дмитра Нестора — на довічне ув'язнення, причому заочно, бо йому пощастило втекти за кордон. Крім них, тюремні строки дістали також Іван Гарасим, Еміліян Омелян, Петро Махіброда, Іван Іванчина.
13 червня 1936 року поліція заарештувала Романа Горбая, запідозрівши, що він є членом ОУН. На допитах його жорстоко катували, відбили нирки. У слідчій в'язниці Романові загрожувала нагла смерть. Родина через адвокатів і медиків добилася звільнення на лікування, але вже нічого не допомогло. 17 жовтня 1936 року Роман помер. Похорон Романа Горбая перетворився на демонстрацію протесту проти нелюдського трактування українських політичних в'язнів у польських тюрмах. До Комарева прибули тисячі молодих українців із усього Сокальського повіту. Влада стягнула сюди жандармерію. Романова мученицька смерть дуже зміцнила бойову поставу молоді й усього українського народу, закликала до збройної боротьби за свою незалежну державу.
Село входило до об'єднаної сільської ґміни Тартакув Място, яка входила до Сокальського повіту Львівського воєводства.
1939 — вибух війни, розвал Польщі. Прихід нових окупантів зі Сходу. Почалися докорінні зміни, щораз гірші. Волиця опинилась у прикордонній смузі. Із села вивезли кілька родин, усі насторожились і приникли. У школі запровадили вивчення російської мови. Головою сільської ради вибрали бідняка з Поториці, який ревно служив радянській владі й через те трагічно загинув.
1941 рік — ще одна окупація, німецька. Нова влада встановила жорсткий порядок. Для людей з 15-річного віку запроваджено розпізнавальні картки. Для українців і поляків — сірої барви, для євреїв і циган — жовтої, а для представників інших національностей — синьої. Щоб зарізати теля чи заколоти свиню, господар мусив дістати дозвіл від влади. Був накладений податок — 40 злотих із кожного гектара землі, 600 — 700 л молока на кожен двір, а ще треба було здавати м'ясо, яйця, овочі.
З 1942 року примусово почали вивозити молодь на роботу в Німеччину. Там потрібна була дешева робоча сила. На примусові роботи потрапили, зокрема, жителі Волиці Петро Душка, Володимир Лах, Степан Мисак, Катерина Соколовська, Михайло Запал, Текля Чоп та інші. Різна доля спіткала їх. Одні повернулися додому, інші загинули.
Під час окупації Волиця-Комарева успішно витримала іспит історії. У жовтні 1942 року на Волині постала УПА у Волиці також було створено формацію УПА. Майже щоночі летіли в небо світляні ракети, лунали постріли, падали люди. Влітку 1942 року в центрі села насипали могилу січовим стрільцям. Її знищили більшовики.
19 листопада 1948 року повстанці спалили колгосп. У селі організували варту, щоб захищатися від поляків і емгебістів, які діяли під виглядом українських партизанів. Жителі Волиці брали активну участь у національно-визвольних змаганнях. Волиця за період 1920-1990-х років втратила у боротьбі за волю і незалежність України 197 чол.
У 1992 році на захід від церкви Св.Преображення Господнього в с.Волиця громада відновила могилу на честь борців за волю України і встановила металевий хрест із написом на підніжному під хрестом камені: «Борцям за волю України».
Церква Св.Преображення Господнього у с.Волиця є пам’яткою дерев’яної церковної архітектурим регіону ХУІІІст. відповідає критерію автентичності. Храм має історичну, архітектурну, мистецьку та естетичну цінність, як яскравий і самобутній зразок розвитку дерев’яної церковної архітектури регіону. Мистецьку цінність мають Престіл, Тетрапод, Іконостас, Царські та дияконські ворота та деякі Образи.
Основні джерела, відомості про об’єкт, події: Облікова документація на пам’ятку архітектури; В.Слободян - Церкви України. Перемиська єпархія. Львів, 1998; Іван Вашків. Сокаль і Прибужжя. Львів. Каменяр, 2000, шляхами землі Сокальської, Сокаль, 2007 та інші матеріали.
